Ульяна Бондаренко

Остап Вишня
Том 1
ТВОРИ ВЧОТИРЬОХ ТОМАХ
Усмішки, фейлетони, гуморески
1919–1925
http://coollib.com/i...\' border=\'0'>

«МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»

Сатиричногумористичні твори розходяться нині
надзвичайно швидко, але то навряд чи показник їхньої незаперечної
естетичної цінності. Скоріше — задавнений голод на веселу книжку;
хотілося б вловити в ньому приємний відгомін тих благословенних часів,
коли на українському культурному овиді засіяла зоря на ймення Остап
Вишня… 22 липня 1921 р. (саме того дня на сторінках газети «Селянська
правда» вперше з\'явився цей підпис) можна вважати початком напрочуд
стрімкого його злету на вершини красного письменства, завоювання такої
численної армії незмінно прихильних читачів, про яку мріяти тільки
геніям.

Про любов народу до Остапа Вишні написано чимало
спогадів, ходить багато легенд, та обминемо їх. Популярність письменника
цікавить нас не як самодостатнє явище, а як великий урок літератури. Бо
хоч би як ми сьогодні хвалилися розмаїтістю нових стилів і особистих
творчих манер, хоч би як закликали молодих до творення
«інтелектуального», тобто новітнього гумору, проте від часів Остапа
Вишні й донині не мали щастя бачити повторення кимось із сатириків і
гумористів такого тріумфального сходження на літературні вершини. Поки
що не видно письменника, який би так само повів за собою мільйонні маси
читати нову українську літературу.

Хто хоче зрозуміти поета, мусить піти в його край, —
зауважив якось літературний геній. Щоб достоту збагнути велич Остапа
Вишні, не досить прочитати сім видрукуваних і, либонь, стільки ж поки що
не виданих його томів. Для цього замало навіть переселення на постійне
проживання до Груні — рідного села письменника, яке на Сумщині, а колись
належало благословенній Полтавщині, колисці багатьох українських
чарівників сміху — від Котляревського й Гоголя до Капельгородського та
інших… Щоб нині зрозуміти творчість Вишні, потрібно ретельно з\'ясувати,
не минаючи «ані титли, ніже тії коми», хто він, легендарний Остап, чиїх
батьків дитина, де зріс і в кого навчався, що робив і з ким дружив, з
чого радів і з чого мучивсь… Нелегка ця справа навіть в епоху гласності.
Перед нами ж бо життя, яке й досі не дуже охоче розкриває свої
таємниці, почасти поховані в недоступних архівах, а почасти збережені в
усних джерелах, що не завжди співвідносяться з істиною.

Йому випало жити в пору великих соціальних зрушень, в
період світлих надій і чорної розпуки, епохальних звершень і масового
терору. Іронія літературної долі Остапа Вишні в тому, що його унікальний
сатиричний хист сягнув висоти якраз в часи утвердження кривавої
диктатури Сталіна, і проте саме йому, найталановитішому серед відомих
українських сміхотворців, удалося вижити (а загинули майже всі, зокрема,
Чечвянський — рідний його брат, Юрій Вухналь, Юхим Ґедзь, Кость Котко,
Сергій Пилипенко…) й дочекатися настання «відлиги», коли вперше за
чверть віку з\'язилися сприятливі умови для творчості. Можна тільки
уявити: багато міг би зробити наш веселий геній, якби в період найвищого
розквіту не зазнав нищівного удару і якби над ним майже до смерті не
висів дамоклів меч берієвської інквізиції. З нещасть, які випадали в
історії людства на сатириків, либонь, жодне не обминуло Остапа Вишню,
крім граничного — насильницької смерті. А втім, до цього було так
недалеко…

Народився Остап Вишня 13 листопада (1 листопада за
ст. ст.) 1889 р. — на хуторі Чечва і хрещений в миру як Павло, син
Михайла Губенка. Через шістдесят літ після цієї події він не без
лукавого усміху запише в щоденнику: «Я, такий собі Павлушка, селянський
син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина,
недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв
горобців (а правильно — горобці!), била мене мати віником і навіть
горнятками череп\'яними кидала в голову. Спасибі матері!

Потім — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван
Максимович Мовчан, старий дід — і він бив нас лінійкою по руках, а я б
тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).

Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так
як же ж я не буду вдячним за віник і за горнятко матері, за лінійку —
вчителеві І. М. Мовчанові?

І я — вдячний» («Думи мої, думи мої…»)^{http://coollib.com/b...\' title=\'
Далі по тексту посилання на твори Остапа Вишні документуються лише вказівкою на назви. Усі інші посилання — повною бібліографічною довідкою.
'>[1]}.

Родина Михайла Кіндратовича Губенка була велика. Як
зауважував Остап Вишня в літературній автобіографії, «батьки були нічого
собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя
послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони
молитись милосердному». Вижило тринадцять, серед них — два майбутніх
сміхотворці — професіональні гумористи: на одну, хай і величеньку,
сім\'ю. Чи не заплутані в цій веселій справі якісь генетичні передумови?

Ті, хто близько знав їхнє сімейство, стверджували, що
батьки письменника були охочі до жарту й добре відчували комічне. Мати,
Параска Олександрівна (дівоче прізвище Балаш), мала веселу вдачу, знала
безліч народних приказок і прислів\'їв, якими густо пересипала свою
мову. А про батьків характер чи не найкраще свідчить епізод з
підписанням «тестаменту». Про це розповідав сам Павло Михайлович —
батько помер у нього на руках. Коли Михайлові Кіндратовичу подали для
прочитання і підпису текст, він зібрав останні сили й почав уважно
читати вголос: «Я, Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме и
памяти, завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое, при сем…»
Дійшовши до цих слів, батько підписав заповіт, зрезюмувавши: «При сем
руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратьевич Губенко». Це були його
останні слова. (Див.: Живий Остап Вишня. Збірник спогадів про
письменника. — К., 1966.— С. 14).

«Батьки в мене були грамотні,— згадував Остап
Вишня. — Тобто вони вміли читати й писати. Бібліотеки вдома ніякої не
було. Із книжок, що були в нас у хаті, пригадую тільки дві: євангелію у
червоних палітурках і переплетений за якийсь праминулий рік журнал
«Русский паломник». Де він узявся, той «Паломник», бог його відає. Не
пригадую, щоб батько коли читав євангелію, він тільки ретельно записував
на останньому чистому аркушикові, коли хто з нас, дітей, народився…
Коли він записав геть увесь той аркушик, довелося приклеїти ще один, не
вміщалися новонароджені. Мати, пригадую, дуже часто вдавалася до
«Русского паломника». Суботами, ввечері, обов\'язково читався «Паломник».

Коли вже пішли в школу, навчилися читати, книжки ми брали в бібліотеці, що була в містечку при волосному правлінні.

Бібліотека, щоправда, була невеличка і на всю
величезну волость одна; книжки були зачитані, підклеєні, поклеєні,
переклеєні, та, проте, читати їх було можна» («Все життя з Гоголем»),

Малий Павло вчився охоче, наука давалася легко. З
плачем просив батька, щоб після Зіньківської двокласної школи повіз на
навчання до Глухова у вчительську семінарію. Та баї Михайло Кіндратович
не міг зробити йому такої ласки — не було на те грошей. Бо ще й старший,
Василь, не перейшов на власний хліб, а вдома десяток таких, що
чіпляються матері за спідницю. Спорядила Параска Олександрівна
чотирнадцятирічного Павла й відвезла до Києва у військовофельдшерську
школу, де вже рік навчався Василь на «казьонний кошт» як син відставного
солдата. І хоч болісно було хлопцеві розлучатися зі своєю солодкою
мрією про вчительство, довелося студіювати медицину.

Зрештою, він і тут вчився чудово, багато читав, ну а
щодо театру — то, певно, жодної прем\'єри не було пропущено. Садовський,
Саксаганський, Заньковецька, Мар\'яненко — митці, які назавжди залишили в
серці Остапа Вишні ніжну прихильність до Мельпомени, зробивши його на
все життя вірним «меценатом» режисерів і акторів. Мабуть, ця любов і
його самого не раз виводила на сцену у фельдшерській школі і в селі, під
час канікул, коли із захватом грав «Халимонахвершала» у водевілі М.
Кропивницького «Крути, та не перекручуй» та інші ролі з українського
класичного репертуару.

А потім, по закінченні військовофельдшерської
школи, — служба в армії і робота в хірургічному відділенні лікарні
ПівденноЗахідної залізниці у Києві. «Служив і все вчився, все вчився —
хай воно йому сказиться. Все за екстерна правив» («Моя автобіографія»).
За цією іронічною фразою — колосальна праця. Ніби відчуваючи майбутню
долю, добре розумів, як мало йому здобутих знань. Залишався єдиний шлях —
самоосвіта. На цей час батько вже помер: потрібно було допомагати
родині, бо лише він і брат Василь ледьледь звелися на ноги. Працював і
одночасно готувався до екзаменів на атестат зрілості. Успішно склав їх і
1917 року вступив на історикофілологічний факультет Київського
університету.

«Як ударила революція — завертівся. Будував Україну.
Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну
раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на
мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної
ради на з\'їзд, із з\'їзду на конференцію, з конференції в Центральну
раду. До того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і в війську
бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах
бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де
співають — там і я! Де говорять — там і я! Де засідають — там і я.

Державний муж, одне слово» («Моя автобіографія»).

Писано це в березні 1927 p. І, як бачимо, з легким
серцем, з гумором, з вірою в те, що всі митарства позаду і всі неясності
з\'ясовані, що справедливість восторжествувала і давні метання під
впливом соціальних ілюзій минули безслідно, а попереду — світла дорога
до щасливого майбутнього, і, йдучи до нього, можна тільки посміятися над
своєю колишньою наївністю.

Відтоді до кінця життя, тобто протягом майже тридцяти
років, ніколи більше не хотілося Остапу Вишні іронізувати з приводу
того, як він «вертівся» в роки революції. Мине від часу написання
цитованої автобіографії близько шести літ, і в «компетентних органах»
згадають його активність, і то в такій несподіваній інтерпретації, що в
нього надовго відпаде охота і до гострого гумору, і до безневинної
іронії… А тоді, коли країна бурхливо розвивалася, коли вже майже
залікувала рани, заподіяні війною, і народ пробудився до свідомого
соціального творення, вірилося тільки в людяність і добро.

Проте за наведеним вище гумористичним пасажем
письменника прихована згадка про три надзвичайно важливі для його долі
роки. Студент Павло Губенко під час революції справді виявив неабияку
громадську активність. Йому, не дуже й молодому, але політично всетаки
вельми наївному, здалося, що на звільненій від трьохсотлітнього
царистського гніту Україні вже почалося достеменне національне
відродження, і як громадянин, а не переляканий обиватель, він прагнув
особисто поринути у вир подій, зробити щось корисне у вирішальний для
батьківщини час. Не вина, а драма його, що протягом якогось періоду
перебував поруч з тими, чия діяльність, попри всі патріотичні
декларації, виявилась об\'єктивно антинародною.

На сьогодні ми не маємо жодних свідчень про те, що
Остап Вишня стояв по один бік барикади з Грушевським і Винниченком,
яких, безперечно, міг шанувати: адже це були люди вельми популярні серед
української інтелігенції. Щодо Петлюри, то майбутній письменник ніколи
не поділяв його політичних поглядів, що легко довести змістом
фейлетонів, написаних і надрукованих буквально під боком у головного
отамана.

І всетаки в біографії Остапа Вишні були і Центральна
рада, і свята Софія (тобто Софійський собор, де відбувалися найголовніші
політичні акції періоду Центральної ради й Директорії), зрештою, був і
Кам\'янецьПодільський… «Чого я був у Кам\'янці, питаєте? — попереджував
гуморист неодмінне запитання. І відповідав: — Та того ж, що й ви!» («Моя
автобіографія»). Сказано коротко, але неясно. Очевидно, в 20х роках
запитання про Кам\'янець було настільки буденне й звичне, що не
потребувало пояснень. Під час громадянської війни, особливо в недовгі
місяці каліфствування німецькоавстрійського ставленика Скоропадського, а
потім розгулу денікінщини, чимало українських інтелігентів, рятуючись
від можливих репресій, перебралися подалі від Києва, здебільшого — саме
до Кам\'янця. (Трагічні долі молодого поета Василя Чумака і славетного
художника Олександра Мурашка підтвердили, що передбачливість утікачів
мала під собою реальний грунт). Проте в житті Остапа Вишні це
короткочасне перебування на Поділлі відіграло фатальну роль. Річ у тім,
що туди ж, до Кам\'янця, після тривалих митарств прикочувала й
«республіка на колесах» — петлюрівська Директорія. Вимушене співжиття в
одному місті з організацією, що навіки скомпрометувала себе спілкою з
найзапеклішими ворогами, кидало тінь на кожного, хто волею обставин
опинився на берегах Смотрича. І якщо в 20х роках в країні панувала,
атмосфера дружної співпраці з усіма, хто став на бік Радянської влади,
без огляду на колишні сумніви чи й помилки, то з часом, коли декларована
демократія була спроквола підмінена режимом лякливої підозріливості,
анонімних доносів і підступних розправ, тінь Кам\'янця нависла над
багатьма українськими літераторами чорнокривавою хмарою, з якої в
будьяку мить могла вдарити (та й не одного вразила!) смертоносна
блискавка. Ось чому Остап Вишня, у 20і роки так спокійно і не раз пишучи
про своє перебування в Кам\'янці, згодом обмовився про це, либонь,
тільки раз, та й то мимохідь.

А саме в місті над Смотричем і почалася його літературна робота.

«Перебуваючи в Кам\'янці на Поділлі, написав фейлетона
про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик
(молодший).

Прочитав, сказав: «Добре». І не надрукував.

Потім я поніс свого фейлетона до «Народної волі».

Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре».

І надрукував» (Шквал. — 1928.—№ 52.—С. 13).

Твір, про який згадує письменник, мав назву
«Демократичні реформи Денікіна» (опублікований 2 листопада 1919 р. за
підписом Павла Грунського). Це була не перша літературна спроба. Десь за
півтора року до того, ще в Києві, Остап Вишня написав фейлетон про
одного з міністрів Центральної ради, але надрукувати його не вдалося.
Тоді він покинув навіть мріяти про роботу в газеті. А тут, нарешті,
успіх і можливість дальшого співробітництва. Фейлетони Павла Грунського
друкують мало не щодня, спершу — «Народна воля», пізніше — «Трудова
громада». За неповних два місяці опубліковано понад двадцять творів.

Газети, в яких почав літературну діяльність Остап
Вишня, були есерівськими. В них можна було надрукувати лише щось
прийнятне редакції з огляду на політику її партії. І тому не варто ні
«підтягувати» тогочасну творчість Павла Грунського до рівня
більшовицької публіцистики, ні, тим паче, паплюжити її, як то вже робили
у свій час деякі літературознавці. Хоча позиція Остапа Вишні в
1918–1920 pp. для нас достоту не ясна, проте можна з цілковитою певністю
сказати, що вона нічого спільного не мала з Директорією. Інакше
молодому фейлетоністові не довелося б напровесні 1920 р. тікати з
Кам\'янця до Києва, а не в протилежний бік, як робили тисячі інших,
набагато знаменитіших діячів культури (проте і їм закидати сьогодні
антипатріотизм — це ніби повторювати те, що робив біблійний Хам зі своїм
старим небезгрішним родичем).

Зрештою, після повернення фейлетоніста до Києва ті,
кому належало турбуватися про захист революції, не обійшли увагою
пришельця з тамтого берега: восени 1920 р. Павла Губенка заарештували,
але через півроку, після детального з\'ясування характеру його дій і
ретельного вивчення змісту писань, звільнили. Як згадують близькі Остапу
Вишні люди, діяльну участь у вирішенні його долі в той драматичний
момент узяв визначний діяч КП(б)У В. Елланський (Блакитний), що згодом
став одним з фундаторів української радянської літератури і відомий нині
читачам як Василь ЕлланБлакитний.

Через вісім років, коли вже не буде на світі
полум\'яного Василя, як називали його політичні соратники й літературні
друзі, Остап Вишня напише:

«На життьовій путі кожного смертельника зустрічаються
люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх з твоєї пам\'яті, не
вирвуть з твого серця.

В моєму житті був Василь Блакитний.

Він стоїть у моїй свідомості як дороговказ на грані двох різних для мене світів.

Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини:

До Блакитного» і

«Після Блакитного» («Хай ясніє ім\'я його»).

Залучивши до роботи у «Вістях ВУЦВК» тоді ще не
відомого Павла Губенка, В. ЕлланБлакитний відкрив йому найбільш
перспективний шлях творчого зростання. Перебуваючи на гребені життєвої
хвилі, Остап Вишня працював, за його ж словами, «як чорний віл», гранив
свій талант на вістрі політики. Він писав майже щодня по фейлетону. І
славнозвісні, нині визнані як новаторські в галузі гумористичного жанру
«усмішки» — теж наслідок його найтіснішого зв\'язку з життям народу і
прагнення негайно відгукнутися на актуальну подію чи порушити перед
громадськістю важливу проблему.

Працюючи над розв\'язанням найзлободенніших
публіцистичних завдань, він творив літературу, якій судилося довге й
прекрасне життя. Під його пером жанр українського фейлетону сягнув
істинних висот художності. Коли ж узяти до уваги вишнівську неймовірну
оперативність і величезну продуктивність, майстерне володіння всіма
засобами гумору і тонке відчуття сатиричної теми, то слід визнати, що
наша література ні тоді, ні тепер не мала і не має фейлетоніста такого
масштабу. В особі Остапа Вишні український читач уперше побачив сатирика
— громадського діяча. Він був справді з тих небагатьох літераторів,
які, зауваживши зло, недовго розмірковують над питанням, варто чи не
варто писати про це, він завжди собі відповідав: «Варто!» — і брав перо в
руки. А коли йому здавалося, що й фейлетону в певній ситуації замало,
шукав інших шляхів розв\'язання проблеми.

Одного разу в Баку, ставши свідком балаганного
кривляння на кону халтурної лжеукраїнської «трупи», він не тільки
опублікував нищівний фейлетон у «Вістях», а й подав через бакинську
газету «ноту» протесту до азербайджанської Політосвіти, що допустила в
республіці таку профанацію культури Радянської України.

Може, в тому й полягає феномен Остапа Вишні, що, не
думаючи про високі мистецькі цілі, він у суєті неспокійного газетного
життя творив шедеври. Навіть оперативні політичні фейлетони, на які
митець дивився як на чисту журналістику (це видно хоча б з того, що до
підсумкового чотиритомника 1928 р. не включено жодного твору на
зовнішньополітичні теми), не вмерли в газетних підшивках: будучи
сьогодні здебільшого предметом дослідження теоретиків
художньопубліцистичних жанрів, вони дають колосальний матеріал для
вивчення «технології» комічного.

1923 року в Харкові вийшла дуже весела книжка:
«Сільськогосподарська пропаганда». Авторів було два: Марк Твен і Остап
Вишня. До збірки ввійшло класичне оповідання Марка Твена «Як я був
редактором сільськогосподарського часопису» і кілька гуморесок Остапа
Вишні, зокрема «Агрономова з Пуплієм Козоцапським полеміка». Видання не
помітили тогочасні критики, та й пізніше мало хто з дослідників згадував
про нього. І даремно. Бо саме тут, у цьому факті, як сказав би О.
Пушкін, моральні спостереження важливіші від спостережень літературних.

Дебют Остапа Вишні виявився справді символічним.
Обидва письменники — Марк Твен і початківець — були першокласними
газетярами, обидва з часопису пішли у велику літературу, обом випало
стати поруч у світовому храмі майстрів сміху. Певно, не випадково на
схилі віку Остап Вишня звертається думкою до американського гумориста і,
відзначаючи недосяжний рівень його майстерності («Я ніколи, мабуть, не
дійду до таких висот у гумористиці…»), зважує обидва творчі доробки на
терезах демократизму. Ні, в словах Остапа Вишні нема й натяку на його
власну перевагу, і всетаки…

Далебі, мало хто з письменників був таким близьким до
народу, як Остап Вишня. Він не пропускав найменшої нагоди побувати десь
«у глибинці». Географію його мандрів легко вивчати за творами, бо,
либонь, жодного разу сатирик не повертався навіть з короткочасної
поїздки бодай без циклу фейлетонів чи гуморесок, а з тривалих відряджень
приїжджав з готовими до видання рукописами. Так, «Сільські усмішки»
з\'явилися в результаті поїздки 1923 р. в с. Пасіки на Харківщині;
«Кримські усмішки» — наслідок місячного відпочинку в Нижньому Сімеїзі в
травні — червні 1924 p.; збірка «Лицем до села» написана під час
перебування в с. Мапуйлівці на Полтавщині в липні 1925 р. їде письменник
на Всесоюзну сільськогосподарську виставку — і готовий цикл нарисів та
репортажів; перебуває на лікуванні в Німеччині — привозить унікальну
книжку подорожніх нарисів «Вишневі усмішки закордонні».

Починаючи з 1924го, щороку виходило по
десятьп\'ятнадцять книжок Остапа Вишні, деякі з них перевидавалися по
п\'ятьшість разів. А в 1929 р. на Україні випущено рекордну кількість
його видань — двадцять вісім. «Усмішки» вже в 20і роки дійшли до
російського читача, побачили світ білоруською та єврейською мовами.

На початку 30х років відчувалися зміни в суспільній
атмосфері країни. 1930 р. став останнім роком масових видань Остапа
Вишні. Саме тоді було ліквідовано «Книгоспілку», яка так багато зробила
для розвитку української культури, випустивши за 8 років понад три
тисячі назв тиражем 36 мільйонів примірників. Остап Вишня друкувався в
основному в «Книгоспілці» й Держвидаві України і, отже, втратив один з
важливих каналів спілкування з читачем. Наступав період порушення
ленінських норм суспільного життя, доносів, ярликів, наклепів —
своєрідна демагогічна підготовка зарані спланованої розправи над усім
талановитим, новонародженим, що постало в українській радянській
культурі завдяки революції і було передумовою національного відродження.

1930 року з\'явилася в пресі й перша «ластівка»
(стаття під свідомо образливим заголовком «Що таке Остап Вишня»). Вона
обіцяла Остапу Вишні аж ніяк не літературну весну. І не тому, що в ній
різко негативно оцінювалась творчість гумориста. Критикували Вишню й
раніше, проте досі всетаки дотримувалися пристойного тону професійної
розмови. О. Полторацький же кидав письменникові звинувачення, які
виходили далеко за межі літературної полеміки: автора «Усмішок»
шельмували за те, що його творчість нібито «гостро конфліктує з
вузловими, відправними точками нашої сучасності», з претензією на
науковість робився висновок про «невідповідне до сучасності ідеологічне
спрямування мистецької творчості» Остапа Вишні, її «войовничий
антикультурницький характер. (Див.: Нова генерація. — Харків, 1930.—
№ 4.— С. 28). Упередженість і малограмотність критика було видно
неозброєним оком, але тон «розбору» засвідчував крайню межу суспільного
потурання в ставленні до творця, і це не обіцяло нічого доброго на
майбутнє.

Останній довоєнний цикл «Усмішок» Остап Вишня написав
навесні 1930 р. після поїздки в Барвінкове «на колективізацію». Відтоді
й до самого арешту в грудні 1933 р. письменник до сільської тематики не
повертався. Дуже промовиста деталь! Годі й думати, що Остап Вишня не
знав, що там відбувалося: більшість з родини Губенків і тоді жила в
Груні. Як і інші зіркі розумом люди, він не міг не бачити, що під
виглядом боротьби з куркульством була розгромлена економіка села,
брутально зневажені права сумлінного трударя. Тож чи до гумору було
тоді? А чи досміху було пізніше, коли на Україні почався голод 1933 p.,
що залишився в пам\'яті людей справдешнім кошмаром,? Не можна не
зв\'язувати цих соціальних потрясінь з творчістю Остапа Вишні — митця,
який відчував людську душу, як биття власного пульсу.

Сучасники згадують, що письменник у післявоєнні роки,
коли мова заходила про його освіту, бувало, скаже: «Десятирічка», — й
лукаво усміхнеться. Те, що він мав на увазі в даному випадку, аж ніяк не
стосувалося шкільного відомства. «Десятирічка» в житті Остапа Вишні
справді була, але про цей «навчальний заклад» у роки сталінського режиму
взагалі не прийнято було говорити. Пізніше, після XX з\'їзду К.ПРС,
згадували про трагедію великої людини, але — ніби сором\'язливо, як про
таке собі прикре непорозуміння (наприклад: «У 1933–1944 роках у творчій
діяльності Остапа Вишні була вимушена перерва»), часом не без
анекдотичного нальоту. В одному із загалом цікавих досліджень, що
побачило світ порівняно недавно, на початку 80х років, подибуємо такий
пасаж: «Доля занесла (Остапа Вишню. — Ю. Ц.) в далекий Сибір, де
письменникові було доручено писати (з спеціальним колективом) історію
створення нафтової і вугільної промисловості Комі АРСР» (Анатолій
Журавський. Ніколи не сміявся без любові. К., 1983.— С. 144).
Виявляється, Остапу Вишні довірили щось там писати. Та ще й зі
спеціальним колективом… Повідане справді відповідає дійсності, але такою
ж мірою, як, скажімо, твердження: Микола І послав у відрядження Тараса
Шевченка в Оренбурзькі степи для продовження натхненної роботи над
«Кобзарем». Десять років, як і Шевченкові, довелося Остапу Вишні
перебути далеко від України, тільки не в пустельних пісках, а на
Півночі, в ПечороУхтинських таборах, страждаючи від важкої хвороби,
годуючи тайгову мошву і маючи за «співавторів» карних злочинців… Ну, а
щодо літописання нафтововугільних звершень, — то за цим перифразом
сумлінний дослідник змушений був сховати серію нарисів Остапа Вишні,
опублікованих у багатотиражці, що видавалася для таких же «істориків»,
йк і славетний гуморист.

Наприкінці 1943 р. Остап Вишня несподівано опинився
на свободі. З чийого наказу це було зроблено, невідомо. Не знав
прихованого сюжету події і сам засланець. Як згадують рідні письменника
на основі його скупих оповідей, за півроку до звільнення, тобто плітку
сорок третього, жорна диявольського млина репресій раптоїн) спинилися.
Зміну в ставленні до себе письменник сприйняв дуже гостро: 1938 року вже
було щось подібне, коли його відправляли в далеку подорож, з якої не
повинен був повернутись. Тоді через щасливий випадок, через бездоріжжя,
він з двома конвоїрами надовго застряв у дорозі, а коли за півроку
добрався на місце, ситуація докорінно змінилася — знебувся страхітливий
Єжов, а за ним — і все керівництво табору. А новопризначене чи то не
знало про попередні розпорядження, чи то анулювало їх…

Цього разу все відбувалось загадковіше. Його
переодягли в досить пристойне, щойно зшите вбрання, трохи підгодували і
відправили до Москви. Там, у сумнозвісних «Бутирках», завершено
медичнокулінарний курс підготовки до виходу на люди, а 3 грудня — за
рішенням НКВС — звільнено. На двадцять три дні раніше визначеного
вироком строку!

Про причини цієї безпрецедентної на той час акції сьогодні можна лише здогадуватися.

Не дуже затишно жилося письменникові й на волі.
Звичайно, краще, ніж за колючим дротом, але ярлик контрреволюціонера й
терориста, пришпилений на суді в березні 1934го, сановні благодійники, —
видно, в захваті гуманних почуттів, — забули зняти. Ця обставина не
могла не мати впливу на творчість Остапа Вишні аж до 25 жовтня 1955 p.,
коли його було повністю реабілітовано. Правда, жити йому відтоді
лишалося менше року… Тому навряд чи варто, як це дехто робить, з великим
пафосом говорити про нечуваний розквіт таланту письменника в повоєнний
період. У даному разі справедливіше подивуватися, як у таких
несприятливих творчих умовах йому вдалося написати стільки чудових
речей, серед яких чимало й справжніх шедеврів. Не співати осанну
хочеться, читаючи сотні матеріалів Остапа Вишні, писаних на замовлення
редакторів, а то й визначних тогочасних урядовців, а плакати,
усвідомлюючи, на який дріб\'язок доводилося витрачати такий могутній
талант, спершу розтоптаний, а перед останньою межею піднятий з багна і
поставлений в умови канатоходця, що працює без будьякої страховки над
терарієм, де кишать змії. Що й казати, періодичні дошкульні укуси і в
цей, не найгірший у житті, період ніби й планувалися для того, щоб
письменник не забував, що, крім гумору й сатири, є такий жанр, як
«історія» далекої Півночі… Чи не тому з таким суперечливим почуттям
читаєш його блискучий памфлет «Великомученик Остап Вишня»? Закордонні
чутки про смерть Остапа Вишні, справді, були дещо перебільшені, як
жартував з подібного приводу Марк Твен, проте гумор геть пропадає, коли
подумаєш, що ці ворожі пасталакання виявилися близькими до правди, а
щодо життєвої долі інших майстрів культури — й абсолютно правдивими. І
чи справді весело було Остапові Вишні спростовувати закордонні вигадки
про свої муки, коли ще зовсім свіжими в його пам\'яті були тортури в
слідчому ізоляторі, коли його улюблений брат, пройшовши всі кола пекла
єжовських застінків, ще вісім років тому навіки відмучивсь?..

Зовні життя Остапа Вишні в останнє десятиліття було
благополучним: виходили книжки, він мав вірних друзів, чудову сім\'ю,
матеріальний достаток, добрі побутові умови. Але душу ятрили не тільки
спогади про минуле. Почуттям тривоги пройняті рядки щоденника, при
читанні якого ловиш себе на думці, що писано його щиро, проте й не без
остороги: адже твір могли читати сторонні задовго до смерті автора… Чи
не тому в ньому такі скупі рядки про пекучі проблеми тогочасної доби? В
основному ж записи — про літературу, загальнокультурні справи…

Незважаючи на хворобу, Остап Вишня багато їздить,
часто виступає перед читачами. Одна за одною виходять книжки, він
перекладає М. Гоголя, Я. Гашека, В. Маяковського, Б. Нушича, А. Чехова
та інших. Нарешті 1956 року виходять твори Остапа Вишні в двох томах, де
вперше за минулу чверть століття перевидано кілька десятків довоєнних
фейлетонів і гуморесок, правда, досить ретельно препарованих… Фейлетони
його часто друкують, вони талановитодотепні, особливо коли йдеться про
всяку закордонну потолоч; проте фейлетони, що торкалися внутрішнього
життя, своїм сатиричним вістрям, як правило, дістають об\'єкти не вище
крісла провінційного бюрократа чи голови колгоспу. Коли ж письменник
робив спробу зачепити когось, хто стояв ледьледь вище дрібного
чиновника, твір невідворотно поповнював запаси «неопублікованої
спадщини»… Прикметна щодо цього історія з фейлетоном «Про кури, про
індики, про директорів і т. ін.», написаний восени 1948 р. і
опублікований лише через 12 років. В архіві Остапа Вишні цей фейлетон
було знайдено з дуже цікавою приміткою автора: «Написано по просьбі
секретаря ЦК КП(б)У… А потім якось воно так теє… та так і замовкло». А
все тому, що персонаж цього твору (директор їдальні) розкривав нехитру,
але типову картину плинності індиків і директорів — з однією характерною
відмінністю: «індики течуть по вертикалі вгору, а директори по
горизонталі в народний суд».

Тридцять п\'ять років подарувала доля Остапу Вишні на
творчу діяльність; з них третину йому випало прожити на засланні. Інша
людина назавжди втратила б здатність сміятися, проте він знову прийшов
до народу, що відродив письменника до нового життя. «Ой, як буде комусь
соромно за мої страждання! Ой, як буде!» — писав Остап Вишня на схилі
віку. Він був дуже порядною людиною і, як то притаманно людям такого
гатунку, вважав, що більшість людей теж схожа на нього. «Шляхетна наївг
ність, — скаже хтось щодо тих його сподіванок. — Надіявся на сором
людей, які давно стратили совість». А ми скажемо: може, тому й
сподівався, що сам був совістю України.

Відповідаючи на злостиві випади, він якось записав у
щоденнику: «Мою роботу рецензував н а р о д!» Його справді читали
мільйони, його живий голос чули сотні тисяч. Він добре знав, що народ
його шаігує, народ його любить. І письменник до останніх днів не поривав
з ним безпосереднього зв\'язку: ще за тиждень до смерті виступав перед
читачами в Каховці на Херсонщині.

Помер П. М. Губенко 28 вересня 1956 р. в Києві.

Остап Вишня прийшов у літературу в складну і
суперечливу добу в житті молодої Радянської держави. Початок відбудови,
запровадження нової економічної політики. Після воєнного комунізму, з
його порушенням природних законів товарообміну між містом і селом,
потрібно було поновлювати втрачені зв\'язки, зміцнювати союз робітничого
класу й селянства. Чотири мільйони зовсім неписьменних на Україні в 1925
р. — переважно селяни, що, за виразом Леніна, стояли поза політикою. Ще
мільйони хліборобів, які лише знали азбуку та вміли розписатися. З цими
людьми Україна мала починати своє національне відродження і переважно з
них готузати нову інтелігенцію. Що ж потрібно було народові передусім?
Освіта, піднесення загальної культури, без чого ні про яку економіку на
нових засадах, ні про розвиток науки й мистецтва не могло бути й мови.

Сьогодні нам важко навіть уявити той катастрофічний
занепад економіки й культури, в якому опинилося пореволюційне село. Не
лише ентузіазм звільнених від експлуатації трудящих панував тоді в
житті. Народ тягнуло назад вікове відлучення від освіти, соціальна
інертність, породжена тиранією Романових, невміння багатьох мислити
пореволюційному і діяти в злагоді з новою мораллю і новим правопорядком.
З одного боку, економічна й культурна відсталість, з другого — відверті
вороги зовнішні й внутрішні, з третього — вороги приховані,
безпринципні пристосуванці, з четвертого — бюрократи старого вишколу, що
всілися на «радянську платформу», але, ясна річ, не викинули за її борт
ні своїх давніх мрій про «єдиную и неделимую», ні своїх прагнень
обкрадати й компрометувати молоду республіку. А ще ж троцькістське
огульне цькування селянина як начебто довічного носія реакції й
дрібновласницьких тенденцій… А ще ж і численний кримінальний елемент…

За виконання цих складних соціальних проблем, які з
граничним напруженням сил розв\'язувала партія, взявся й Остап Вишня,
взявся без далекосяжних мистецьких намірів і тим паче без надій на
матеріальне благоденство. Він не лукавив, коли писав у щоденнику, що
ніколи не думав «про гонорар, про свою славу і про всяке таке», а почав
робити те, що «могло дати користь народові» («Думи мої, думи мої…»).
Громадянський поклик спонукав його взятися за перо. І, можливо, плоди
тої подвижницької праці в ім\'я народної користі полягли б безвісними
бійцями на газетних шпальтах, якби на них не було печаті рідкісного
гумористичного хисту. Усмішка Остапа Вишні прорвала запону літературної
одноденщини і стала мистецькою цінністю на довгі часи.

Перехід письменника з ниви сатиричної публіцистики до
художньої прози відбувався досить стрімко, хоч зовні й мал

2 марта 2016

(0|0)

Ульяна Бондаренко

http://stezhkamu.com...\' title=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ\' class=\'f-left'>
http://stezhkamu.com...\' alt=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ'>

http://stezhkamu.com...\' title=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ\' class=\'f-left'>
http://stezhkamu.com...\' alt=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ'>

http://stezhkamu.com...\' title=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ\' class=\'f-left'>
http://stezhkamu.com...\' alt=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ'>

http://stezhkamu.com...\' title=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ\' class=\'f-left'>
http://stezhkamu.com...\' alt=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ'>

Особливості місця

У
одному з руських літописів була легенда про половецького принца, якого
замолоду віддали як заручника до Київського князя. Хлопець ріс в розкоші
і пошані та з часом забув про свою батьківщину, про своїх рідних і про
все на світі. Його старий батько перед смертю попросив старого співця
нагадати синові, хто він та повернути додому. Старий, під захистом ночі,
проникає в покої до юнака й розповідає йому про дім, грає тужливих
пісень, але ніщо не може зрушити в йому серці спогадів. Тоді посланець
дістає жмуток степової трави, євшан-зілля, і дає понюхати хлопцеві.
Ніжний спогад зринає в молодому серці, і хлопчина згадує свою
батьківщину, безкраї степи…

Острів Хортиця,
наче те євшан-зілля для українців. Він нагадує про їх корені, береже
могили предків і згадки про старі подвиги. У 2011 році, тут, на Хортиці,
простий рибалка витягнув з води меча. Старовинна знахідка виявилась
історичним артефактом, тисячолітньою розкішною зброєю, яку викували у
верхів\'ях Рейну. Багато істориків
вважають, що цей меч належав Святославу Завойовнику в його останній
битві, яка, до речі, відбулася саме на острові Хортиця. Тому знаково, що
меч знайшли саме зараз.

Мабуть
однією з найвідоміших пам’яток Хортиці є відтворена вже у наш час на
північно-східному узбережжі острова Запорозька Січ . Тут можна
насолодитися атмосферою свободи і козацьких розваг. Покататись на конях,
подивитись різноманітні вистави за участю запорожців або просто
спостерігати за їх безтурботним життям. Першим спонсором і засновником
цього комплексу став металургійний велетень міста – «Запоріжсталь».
Згодом споруди лише доповнювались, особливо суттєвим оновленням стали
декорації до фільму «Тарас Бульба», за однойменним твором Миколи Гоголя.
Як і у знаменитому творі, відвідувач спочатку входить у ремісничі
передмістя фортеці, у ,так званий Великий Кіш. Тут
можна подивитись на традиційні козацькі курені, зимівники старших,
поважних козаків, крім того, дуже цікавою є експозиція традиційних
промислів і ремесел. Виблискує ковальських молот, відбиваючи на
дзвінкому залізі якийсь забутий марш, а поруч з ним гончар весело
крутить в руках шматок глини.

Містечко
не стоїть на місці, воно кипить своїм звичним життям, а поряд вже чути
іржання коней і захоплені крики дітей- це працює кінний театр. Потрібно
визнати, що сучасні козаки поводяться з кіньми незгірш своїх предків. В
глибині передмістя знаходиться вхід всередину фортеці-січі, оточеної
високим частоколом. Подорожнього зустрічає висока сторожова вежа,
увінчана дзвоном. Колись цей дзвін, мабуть, збирав козаків на раду або
повідомляв про небезпеку.

Взагалі,
козаки були справжніми майстрами комунікації. У давнину на вершечку
таких веж сиділи на чатах козаки. Вони вдивлялись за горизонт, де стояли
десятки і сотні подібних сторожових веж. Коли десь з’являлися вороги,
охорона підпалювала сигнальний вогонь і ланцюгом передавала сигнал до
Січі. Саме тому козаки знали про татарські набіги вже тоді, коли вони ще
тільки залишали межі своїх володінь.

У
самісінькому центрі фортеці знаходиться церква Покрови Пресвятої
Богородиці. Запорожці вважали її своєю заступницею, тому церква завжди
була найбільшою святинею в Січі, яку захищали навіть ціною життя.
Навколо церкви розташований просторий майдан. Коли луною розносився звук
дзвонів, туди проходили козаки на раду вибирати собі нових ватажків,
збиратись в похід, судити злочинців та ділити здобич.

Також
в центрі майдану знаходяться домівка кошового, бойового ватажка
запорожців, та арсенал з бойовими гарматами і самопалами. Навколо ж
концентричними колами, наче домівки древніх трипільців, розташовуються
курені, де жили козаки. У курінь приймали людей з певної місцевості,
вони разом жили, працювали і йшли в похід під своїм прапором. Це була
своєрідна сім’я в, яку приймали новоприбулих. А потрапити туди, кажуть,
було не так вже й просто. Щоб стати козаком потрібно було
продемонструвати свою хоробрість і силу, а також заслужити нове ім’я,
яке давали кожному новоприбулому.

2 марта 2016

(0|0)

Ульяна Бондаренко

http://stezhkamu.com...\' title=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ\' class=\'f-left'>
http://stezhkamu.com...\' alt=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ'>

http://stezhkamu.com...\' title=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ\' class=\'f-left'>
http://stezhkamu.com...\' alt=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ'>

http://stezhkamu.com...\' title=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ\' class=\'f-left'>
http://stezhkamu.com...\' alt=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ'>

http://stezhkamu.com...\' title=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ\' class=\'f-left'>
http://stezhkamu.com...\' alt=\'Фото. Острів Хортиця і Запорізька січ'>

Особливості місця

У
одному з руських літописів була легенда про половецького принца, якого
замолоду віддали як заручника до Київського князя. Хлопець ріс в розкоші
і пошані та з часом забув про свою батьківщину, про своїх рідних і про
все на світі. Його старий батько перед смертю попросив старого співця
нагадати синові, хто він та повернути додому. Старий, під захистом ночі,
проникає в покої до юнака й розповідає йому про дім, грає тужливих
пісень, але ніщо не може зрушити в йому серці спогадів. Тоді посланець
дістає жмуток степової трави, євшан-зілля, і дає понюхати хлопцеві.
Ніжний спогад зринає в молодому серці, і хлопчина згадує свою
батьківщину, безкраї степи…

Острів Хортиця,
наче те євшан-зілля для українців. Він нагадує про їх корені, береже
могили предків і згадки про старі подвиги. У 2011 році, тут, на Хортиці,
простий рибалка витягнув з води меча. Старовинна знахідка виявилась
історичним артефактом, тисячолітньою розкішною зброєю, яку викували у
верхів\'ях Рейну. Багато істориків
вважають, що цей меч належав Святославу Завойовнику в його останній
битві, яка, до речі, відбулася саме на острові Хортиця. Тому знаково, що
меч знайшли саме зараз.

Мабуть
однією з найвідоміших пам’яток Хортиці є відтворена вже у наш час на
північно-східному узбережжі острова Запорозька Січ . Тут можна
насолодитися атмосферою свободи і козацьких розваг. Покататись на конях,
подивитись різноманітні вистави за участю запорожців або просто
спостерігати за їх безтурботним життям. Першим спонсором і засновником
цього комплексу став металургійний велетень міста – «Запоріжсталь».
Згодом споруди лише доповнювались, особливо суттєвим оновленням стали
декорації до фільму «Тарас Бульба», за однойменним твором Миколи Гоголя.
Як і у знаменитому творі, відвідувач спочатку входить у ремісничі
передмістя фортеці, у ,так званий Великий Кіш. Тут
можна подивитись на традиційні козацькі курені, зимівники старших,
поважних козаків, крім того, дуже цікавою є експозиція традиційних
промислів і ремесел. Виблискує ковальських молот, відбиваючи на
дзвінкому залізі якийсь забутий марш, а поруч з ним гончар весело
крутить в руках шматок глини.

Містечко
не стоїть на місці, воно кипить своїм звичним життям, а поряд вже чути
іржання коней і захоплені крики дітей- це працює кінний театр. Потрібно
визнати, що сучасні козаки поводяться з кіньми незгірш своїх предків. В
глибині передмістя знаходиться вхід всередину фортеці-січі, оточеної
високим частоколом. Подорожнього зустрічає висока сторожова вежа,
увінчана дзвоном. Колись цей дзвін, мабуть, збирав козаків на раду або
повідомляв про небезпеку.

Взагалі,
козаки були справжніми майстрами комунікації. У давнину на вершечку
таких веж сиділи на чатах козаки. Вони вдивлялись за горизонт, де стояли
десятки і сотні подібних сторожових веж. Коли десь з’являлися вороги,
охорона підпалювала сигнальний вогонь і ланцюгом передавала сигнал до
Січі. Саме тому козаки знали про татарські набіги вже тоді, коли вони ще
тільки залишали межі своїх володінь.

У
самісінькому центрі фортеці знаходиться церква Покрови Пресвятої
Богородиці. Запорожці вважали її своєю заступницею, тому церква завжди
була найбільшою святинею в Січі, яку захищали навіть ціною життя.
Навколо церкви розташований просторий майдан. Коли луною розносився звук
дзвонів, туди проходили козаки на раду вибирати собі нових ватажків,
збиратись в похід, судити злочинців та ділити здобич.

Також
в центрі майдану знаходяться домівка кошового, бойового ватажка
запорожців, та арсенал з бойовими гарматами і самопалами. Навколо ж
концентричними колами, наче домівки древніх трипільців, розташовуються
курені, де жили козаки. У курінь приймали людей з певної місцевості,
вони разом жили, працювали і йшли в похід під своїм прапором. Це була
своєрідна сім’я в, яку приймали новоприбулих. А потрапити туди, кажуть,
було не так вже й просто. Щоб стати козаком потрібно було
продемонструвати свою хоробрість і силу, а також заслужити нове ім’я,
яке давали кожному новоприбулому.

2 марта 2016

(5|1)

Ульяна Бондаренко

Боец ММА отправил соперника в нокаут, но проиграл бой

http://kor.ill.in.ua...\' alt=\'Боец ММА отправил соперника в нокаут, но проиграл бой\' class=\'post-item__photo-img'>

Фото: Getty Images

Андерсон Силва

Андерсон Силва немного не успел со своим разящим ударом в бою с Майклом Биспингом.

В конце третьего
раунда Биспинг потерял капу и обратился к судье, обратив его внимание на
этот эпизод. В этот момент Силва атаковал противника и нанес ему удар
коленом в подбородок.

Биспинг оказался в нокауте, но удар
бразильца был совершен одновременно с гонгом. Силва праздновал победу
почти минуту, но решением судьи бой был продолжен.

Источник: Eduardo Inacio via Youtube

По итогам поединка победа была присуждена Биспингу. Окончательный счет судейских записок – 48-47, 48-47, 48-47.

Для Силвы этот бой был первым с января 2015 года, когда он был уличен в употреблении допинга.

28 Февраля 2016

(0|0)